«CONTRA SPEM SPERO!»
Не без надії сподіваюсь!
Прийнято вважати, що туберкульоз – це хвороба, яка вражає виключно представників соціально-дезадаптованих верств населення і що для таких хворих на туберкульоз властиві наступні риси: зниження працездатності, фізичної і соціальної активності, втрата інтересу до життя тощо, а складний соціальний характер більшості хворих не сприяє успішному лікуванню, що і є, зрештою, головною причиною невдач у боротьбі із туберкульозом. Це твердження не є правдивим і справедливим повною мірою, адже історія знає надзвичайно багато прикладів, коли туберкульоз вражав відомих, талановитих, соціально активних, надзвичайно енергійних і працездатних людей.
Ці великі особистості, які страждали від туберкульозу, зробили неоціненний внесок в скарбницю світової культури і розвиток сучасної цивілізації. При цьому немає сумніву, що, попри тяжкі фізичні та душевні страждання, своєї величі вони досягли якраз завдяки високій працездатності, фізичній і соціальній активності.
Ось далеко неповний список таких прізвищ з усього світу: письменники і поети − Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Степан Руданський, Максим Горький, Джордж Байрон, Шолом-Алейхем, Ілля Ільф, Олександр Грін, Віссаріон Бєлинський, Микола Добролюбов, Борис Грінченко, Федір Достоєвський, Антон Чехов, Роберт Стівенсон, Семен Надсон, Олексій Кольцов, Іван Нікітін, Шандор Петефі, Енн Бронте, Андре Жид, Анна Ахматова, Алан Сіллітоу, Франц Кафка, Олександр Бєляєв, Дмитро Мамін-Сибіряк, Альберто Моравіа, Фрідріх Шиллер, Олександр Купрін, Василь Гроссман; композитори і музиканти − Фредерік Шопен, Нікола Паганіні, Йозеф Гайдн, Карл фон Вебер, Ігор Стравінський, Олександр Варламов; актори − Вів’єн Лі, Сара Бернар; філософи − Бенедикт Спіноза, Альбер Камю; художник Ісаак Левітан, вчений Володимир Вернадський та багато інших.
Ці великі люди, які страждали від туберкульозу, зробили неоціненний внесок в скарбницю світової культури і розвиток сучасної цивілізації. При цьому немає сумніву, що своєї величі вони досягли якраз завдяки своїй високій працездатності, фізичній і соціальній активності.
Так, наприклад, Леся Українка – видатна українська поетеса і письменниця, одна з найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Леся Українка писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики. А померла вона від туберкульозу.
Леся Українка вела мужню боротьбу із своєю недугою. Втім туберкульоз не зміг зламати сили Лесиного духу, адже вона встигла залишити по собі літературні шедеври справді світового значення. Хвороба виснажувала фізично та духовно. І тоді вона пише свою знамениту поезію «CONTRA SPEM SPERO!», яка стала маніфестом її боротьби із хворобою:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Згадуючи нашу видатну співвітчизницю, ми згадуємо і про необхідність протистояти одному із найпідступніших вбивць – туберкульозу! Але, ми звертаємося до усіх співвітчизників із сподіванням та надією!
Ми повинні більше розповідати українському народові про цих людей, їх творчість та мужню боротьбу із підступною хворобою в ті часи, коли вона вважалася невиліковною. Цим ми можемо значно вплинути на суспільну свідомість наших співвітчизників в їх ставленні до туберкульозу та до хворих на туберкульоз, а самих хворих стимулювати до лікування, одужання та повернення до нормального і здорового життя. Розпочинаємо наші історії про них.
БОРИС ГРІНЧЕНКО
Сергій Єфремов писав: «У яку галузь українознавства не заглянеш — зустрінеш там Бориса Грінченка».
Бориса Грінченко обстоював поширення української мови у школі та в установах, укладав перші українські підручники і читанки. Один з організаторів і керівників товариства «Просвіта». Він провадив соціологічні дослідження: які книги народ розуміє і потребує, які книги варто видавати. А тоді організував єдине на підросійській Україні видавництво книжок українською мовою, де видано близько 50 назв накладом до 200 тисяч примірників. Автор фундаментальних, але досі маловідомих етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів. Укладач знакового чотиритомного «Словаря української мови».
Грінченко відійшов у вічність 46–річним. «Більше працював, ніж жив», — написав у спогадах про нього письменник Микола Чернявський.
Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян, де розмовляли російською. У п’ять років хлопчик навчився читати і зростав серед книжок батьківської бібліотеки. Шестирічний Борис уже писав власні вірші й оповідання. Одинадцятирічним хлопця віддали в харківське реальне училище. Там, читаючи Тараса Шевченка, він почав писати українською і долучився до гуртка революціонерів–народників.
У грудні 1879 року 16–річного юнака арештували за читання заборонених книжок. Юний політв’язень пробув у вогкій холодній камері харківської тюрми півтора місяця й захворів на сухоти. До того ж хлопця позбавили права навіть на середню освіту.
До останніх днів за ним наглядала поліція. Вдома Борис навчився шити чоботи, згодом влаштувався канцеляристом у Харкові.
Самотужки вчився. 1881 року склав екстерном іспити на звання народного вчителя і вчителював на Слобожанщині. Переглянув свої політичні погляди і відрікся від тероризму і революційного перетворення світу. І знайшов сенс життя у просвітництві народу задля поступових національно–культурних та соціальних перетворень у напрямi до самостійного національного життя українців.
Літературну діяльність Борис Грінченко розпочав у 80-х роках XIX століття. Він автор близько 50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Екзамен», 1884; «Без хліба», 1884; «Сама, зовсім сама», 1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Сонячний промінь», 1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; «Під тихими вербами», 1901), збірок поезії («Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та ін.).
Історичній темі присвячені його драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884—1900).
Перекладав твори Фрідріха Шиллера, Йогана-Вольфганга Ґете, Генріха Гейне, Віктора Гюго та ін.
Впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи» (1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «Изъ устъ народа. Малорусскіе рассказы, сказки и пр.» (1901) та ін.
Плідно працюючи в галузі народної освіти, свої педагогічні погляди Борис Грінченко виклав у працях: «Яка тепер народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Боровся за навчання українських дітей рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив кілька шкільних підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».
Одним із найяскравіших творів Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення ставлення української псевдоінтелігенції до України.
Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн:
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!
Не хваліться, що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава.
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Нас на світ рабами.
Не пишайтеся ж у співах
Ви козацьким родом:
Ви раби, хоча й пани ви
Над своїм народом.
Україна вам не мати,
Є вам инша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!
Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірні слуги
Ледарства гидкого.
Ви ж давно не люди — трупи
Без життя і сили,
Ваше місце — кладовище,
Яма та могили.
Як живі покинуть мертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна»
Будемо співати.
Як живі покинуть мертвих,
Прийде та година,
Що ділами, не словами
Оживе Вкраїна.
Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження українців як народу. То був час тотального витравлення всього українського — починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів — Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах.
Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця. Ще влітку 1891 року ряд національно свідомих українців проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об’єднувало студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів. У своїй програмі вони проголошували:
«Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-українському».
Головним змістом і сенсом життя для Б. Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892—1893 pp., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження.
У 1902 році Грінченкові запропонували попрацювати у Києві над словником української мови. Матеріали до нього стали збирати задовго до того, з ініціативи Пантелеймона Куліша в журналі «Основа». У 1862 році журнал закрили, власником матеріалів стала Київська громада. Вона й запросила Бориса Дмитровича очолити остаточне впорядкування словника. За два роки Грінченко звірив і переформатував увесь матеріал, що його зібрали доти Тарас Шевченко, Павло Житецький, Іван Нечуй–Левицький, Дмитро Яворницький та інші мовознавці й літератори. Додав також 20 тисяч власноруч записаних слів.
Словник української мови Бориса Грінченка містить понад 70 тисяч слів української літературної і народної мови XIX століття не лише із Наддніпрянської, а й iз Західної України. За Грінченковим словником згодом було укладено нинішній український правопис. На основі цієї праці Академія наук України видала 11–томний Словник української мови.
«Володимир Самійленко називав Грінченка «диктатором», бо він і себе, і інших жорстко підганяв до роботи. Коцюбинський у листах називав його генералом: «Генерал сказав зробити те–то і те–то». Микола Лисенко сказав, що якщо закрити Грінченка на безлюдному острові — він переробить усю українську роботу. А сам Грінченко називав себе «людиною повинності», — розповідає Антоніна Мовчун, завідувач єдиної в Україні науково–дослідної лабораторії грінченкознавства Київського університету ім. Бориса Грінченка. — Микола Чернявський зазначав, що «він залишив нам цінні свої праці, але найкращий його твір — це його власне життя». Цікаво, що однодумці, друзі були настільки захоплені ним, що своїх дітей називали іменем Борис. Зокрема, Павло Грабовський, якого Грінченко підтримував в ув’язненні і видав його збірку поезій, на честь нього назвав свого сина — майбутнього винахідника телебачення. Це була людина феноменальної працездатності, феноменального таланту. Утім мало хто зараз знає його біографію».
Зі своєю дружиною Грінченко познайомився на літніх курсах для вчителів. Марія Гладиліна на той момент вже наслухалася розповідей про наполегливість Грінченка у вчительській праці, про мужність під час ув’язнення, про любов до України. І першим, кого вона зустріла на заняттях, був саме Борис Грінченко.
У подружжя народилася донька Настя, яка з часом обрала революційний шлях та брала участь у збройних виступах в роки першої російської революції. Її арештували. На початку 1906 року у Насті розвинувся туберкульоз, за два роки вона померла, а після неї і її син – єдиний внук Бориса Грінченка.
Ці події вплинули і на без того важкий стан здоров’я Грінченка-старшого, який хворів на туберкульоз. У вересні 1909 року він виїхав на лікування до Італії, але 6 травня 1910 року його не стало.
В Україні є два музеї Бориса Грінченка — в селі Олексіївка на Луганщині, де він працював упродовж шести років, та в Київському університеті ім. Грінченка. У будинку неподалік ректорату цього університету була колись київська «Просвіта», яку очолював Борис Грінченко, а його заступником була Леся Українка. Поруч дружина Марія купила квартиру, аби розмістити там бібліотеку свого чоловіка для міста. Там у сквері в 2011 році відкрито пам’ятник Грінченку (скульптор— Микола Обезюк, архітектор— Микола Босенко) на кошти викладачів, студентів і освітян Києва.
За матеріалами: https://uk.wikipedia.org